Перша частина великої казки Андерсена: злий троль розбиває своє чарівне дзеркало, і крихітна скалочка змінює маленького Кая, який грається з Гердою в трояндовому садочку на даху, аж до зимового дня, коли на площу виїжджають великі білі сани. Перекладено з данського оригіналу.
Ганс Крістіан Андерсен · 16 хв · читає Катерина
Снігова королева: усі частини
Снігова королева, частина перша: текст казки
Ганс Крістіан Андерсен (1844). Перекладено з данського оригіналу «Sneedronningen».
Історія перша, про дзеркало та його скалки.
Ну ось! Починаємо. Коли ми дійдемо до кінця історії, то знатимемо більше, ніж знаємо тепер. Бо жив собі колись злий троль, один із найгірших, сам диявол! Одного дня він був у чудовому гуморі, бо змайстрував дзеркало, яке мало дивну силу: усе добре й гарне, що в ньому відбивалося, зменшувалося майже до нічого, а все, що нікуди не годилося і мало поганий вигляд, так і випиналося і ставало ще гіршим. Найпрекрасніші краєвиди здавалися в ньому вареним шпинатом, а найкращі люди ставали гидкими або стояли на голові, і живота в них не було. Обличчя так перекривлялися, що їх не можна було впізнати, а якщо в когось була бодай одна веснянка, то можна було не сумніватися, що вона розпливеться на весь ніс і рот. «Це було страшенно смішно», казав диявол. А коли в людини з'являлася добра, світла думка, дзеркало аж шкірилося, і троль-диявол реготав зі свого хитромудрого винаходу.
Усі, хто вчився в школі тролів, бо він мав власну школу для тролів, розповідали всюди, що сталося диво: тепер, казали вони, нарешті можна побачити, які насправді світ і люди. Вони бігали з дзеркалом повсюди, і зрештою не лишилося жодної країни і жодної людини, яких би воно не перекривило. Тоді вони захотіли злетіти аж до самого неба, щоб покепкувати з ангелів і самого Господа Бога. Що вище вони летіли з дзеркалом, то дужче воно шкірилося, і вони ледве могли його втримати. Вище й вище летіли вони, ближче до Бога й ангелів. І тут дзеркало так страшенно затремтіло від свого вишкіру, що вирвалося в них із рук і полетіло на землю, а там розбилося на сто мільйонів, на мільярди і ще більше шматочків.
І саме тоді воно накоїло ще більшого лиха, ніж раніше, бо деякі шматочки були завбільшки ледь як піщинка. Вони розлетілися по всьому широкому світу, і коли потрапляли людям в очі, то там і застрягали, і тоді ці люди бачили все шкереберть або помічали в кожній речі тільки погане, бо кожна крихітна скалочка зберегла ту саму силу, що й ціле дзеркало. Деяким людям маленька скалка потрапила навіть у серце, і тоді ставалося зовсім страшне: таке серце ставало наче грудка льоду. Кілька шматків були такі великі, що з них зробили віконні шибки, але крізь таку шибку краще було не дивитися на своїх друзів. Інші шматки потрапили в окуляри, і тоді ставалося недобре, коли люди надівали ті окуляри, щоб краще бачити і судити справедливо. А лихий реготав так, що мало не луснув, так солодко це його лоскотало. Але в повітрі ще й досі літали маленькі скалочки скла. А тепер послухаймо!
Історія друга. Маленький хлопчик і маленька дівчинка.
У великому місті, де стільки будинків і людей, що не всім вистачає місця на бодай маленький садочок, і де тому більшість мусить задовольнятися квітами у вазонах, жили двоє бідних дітей, які мали садок трохи більший за вазон. Вони не були братом і сестрою, але любили одне одного так, наче були рідні. Їхні батьки жили зовсім поруч, у двох комірчинах під самим дахом. Там, де дах одного будинку сходився з дахом сусіднього, а вздовж них тяглася ринва, з кожного будинку визирало на неї маленьке віконце. Досить було переступити через ринву, і можна було потрапити від одного віконця до другого.
Надворі в кожної родини стояв великий дерев'яний ящик, і в ньому росла зелень для кухні та маленький трояндовий кущик. У кожному ящику був один, і росли вони напрочуд гарно. Ось батькам і спало на думку поставити ящики впоперек ринви так, що вони сягали майже від одного вікна до другого і скидалися на два справжні квітучі вали. Стебла гороху звисали через край ящиків, а трояндові кущі пускали довгі пагони, обвивали вікна і схилялися одне до одного: це було майже як тріумфальна арка із зелені й квітів. Ящики були дуже високі, і діти знали, що лазити на них не можна, тож їм часто дозволяли вилазити одне до одного, сідати на маленькі ослінчики під трояндами, і там вони так чудово гралися.
Узимку, звісно, цій утісі настав кінець. Вікна часто геть замерзали, але тоді діти нагрівали на грубці мідні монетки, прикладали гарячу монетку до замерзлої шибки, і виходило чудове вічко, кругле-прекругле. А за ним визирало лагідне, миле оченятко, по одному з кожного вікна: то були хлопчик і дівчинка. Його звали Кай, а її звали Герда. Улітку вони могли одним стрибком опинитися одне в одного, а взимку мусили спершу спуститися багатьма-багатьма сходами вниз, а потім піднятися багатьма-багатьма сходами вгору, а надворі кружляв сніг.
«Це рояться білі бджілки», сказала стара бабуся.
«А в них теж є королева?» спитав хлопчик, бо знав, що в справжніх бджіл вона є.
«Є!» сказала бабуся. «Вона літає там, де рій найгустіший. Вона найбільша з усіх і ніколи не сидить спокійно на землі, а знову злітає в чорну хмару. Не одну зимову ніч пролітає вона вулицями міста й заглядає у вікна, і тоді вони замерзають так дивовижно, ніби вкриваються квітами».
«Так, ми це бачили!» сказали обоє дітей, і тоді вони знали, що це правда.
«А Снігова королева може зайти сюди?» спитала дівчинка.
«Нехай лише прийде», сказав хлопчик. «Я посаджу її на гарячу грубку, і вона розтане».
Але бабуся погладила його по голові й почала розповідати інші історії.
Увечері, коли маленький Кай був удома і вже напівроздягнений, він виліз на стілець біля вікна і визирнув у маленьке вічко. Надворі падало кілька сніжинок, і одна з них, найбільша, лягла на край квіткового ящика. Сніжинка росла й росла і нарешті перетворилася на справжню пані, вбрану в найтонший білий серпанок, що ніби складався з мільйонів зірчастих пушинок. Вона була така гарна й ніжна, але з льоду, сліпучого, мерехтливого льоду, і все ж таки жива. Її очі сяяли, мов дві ясні зорі, але не було в них ні спокою, ні супокою. Вона кивнула до вікна і поманила рукою. Хлопчик злякався і зіскочив зі стільця, і тоді здалося, ніби за вікном пролетів великий птах.
Наступного дня вдарив ясний мороз, а там прийшла й весна. Засяяло сонце, проклюнулася зелень, ластівки звили гнізда, вікна відчинили, і діти знову сиділи у своєму садочку високо-високо в ринві, над усіма поверхами.
Того літа троянди цвіли так пишно, як ніколи. Дівчинка вивчила псалом, у якому співалося про троянди, і ті троянди нагадували їй про її власні. І вона заспівала його хлопчикові, а він підхопив:
«Троянди цвітуть у долині, там з Божим Дитятком зустрінемось нині!»
І діти трималися за руки, цілували троянди, дивилися в ясне Боже сонечко і розмовляли з ним, ніби Боже Дитятко було там. Які то були чудові літні дні! Як добре було сидіти надворі біля свіжих трояндових кущів, що, здавалося, ніколи не перестануть цвісти!
Кай і Герда сиділи й розглядали книжку з малюнками, де були звірі й птахи. І саме тоді, коли на великій церковній вежі годинник пробив п'яту, Кай раптом скрикнув: «Ой! Мене щось укололо в серце! А тепер щось потрапило в око!»
Дівчинка обняла його за шию, а він кліпав очима. Ні, нічого не було видно.
«Здається, вже нема!» сказав він. Але нікуди воно не ділося. То була якраз одна з тих скляних скалочок, що відскочили від дзеркала, від дзеркала троля, ми ж його добре пам'ятаємо, того гидкого скла, через яке все велике й добре, що в ньому відбивалося, ставало дрібним і бридким, а все лихе й погане так і випиналося, і кожну ваду кожної речі відразу було помітно. Бідолашному Каєві скалочка потрапила ще й просто в серце. Скоро воно мало стати наче грудка льоду. Тепер йому вже не боліло, але скалочка була там.
«Чого ти плачеш?» спитав він. «Ти від цього така бридка! Зі мною ж нічого не сталося! Фу!» раптом вигукнув він. «Оцю троянду черв'як підточив! А глянь, ота зовсім кривобока! Та це взагалі якісь гидкі троянди! Такі самі, як ящики, в яких вони ростуть!» І він щосили копнув ногою ящик і зірвав обидві троянди.
«Каю, що ти робиш?» скрикнула дівчинка. А коли він побачив, як вона злякалася, то зірвав ще одну троянду і втік до себе через своє вікно, геть від милої маленької Герди.
Коли потім вона приходила з книжкою з малюнками, він казав, що це для немовлят, а коли бабуся розповідала історії, він завжди встрявав зі своїм «але». А як випадала нагода, він ішов позаду неї, надягав окуляри і говорив так, як вона. Виходило точнісінько так, як у неї, і люди сміялися з нього. Незабаром він умів передражнювати ходу й мову всіх людей на вулиці. Усе, що було в них чудернацьке й негарне, Кай умів перекривити, і тоді люди казали: «Ну й світла голова в цього хлопця!» Але то було скло, що потрапило йому в око, скло, що сиділо в серці. Через нього він дражнив навіть маленьку Герду, яка любила його всією душею.
Тепер і ігри його стали зовсім не такі, як раніше, такі вже розсудливі. Одного зимового дня, коли кружляли сніжинки, він прийшов із великим збільшувальним склом, підставив полу свого синього пальта і дав сніжинкам падати на неї.
«А тепер подивись у скло, Гердо!» сказав він. І кожна сніжинка ставала набагато більшою і скидалася на розкішну квітку чи на зірку з десятьма променями. Дивитися на це було чудово.
«Бачиш, яка тонка робота?» сказав Кай. «Це набагато цікавіше, ніж справжні квіти! І в них немає жодної вади, вони правильні до найменшої рисочки, аби тільки не танули!»
Трохи згодом Кай прийшов у великих рукавицях і з санчатами за спиною. Він гукнув Герді просто на вухо: «Мені дозволили покататися на великій площі, там, де граються інші!» І тільки його й бачили.
Там, на площі, найсміливіші хлопці часто прив'язували свої санчата до селянського воза і так проїжджали чималий шмат дороги. Було страшенно весело. Коли гра була в самому розпалі, на площу виїхали великі сани. Вони були пофарбовані в біле, а в них сидів хтось, закутаний у пухнасту білу шубу, і в білій пухнастій шапці. Сани двічі об'їхали площу, і Кай мерщій прив'язав до них свої санчата і помчав слідом. Вони мчали дедалі швидше, просто в сусідню вулицю. Той, хто правив санями, обернувся і так привітно кивнув Каєві, наче вони були знайомі. Щоразу, коли Кай хотів відв'язати свої санчата, той знову кивав, і Кай лишався сидіти. Так вони виїхали просто за міську браму.
І тут сніг повалив так густо, що хлопчик не бачив і власної руки перед собою, а сани все мчали. Тоді він швидко кинув мотузку, щоб відчепитися від великих саней, але це не допомогло: його санчата трималися міцно, і летіли вони, мов вітер. Тоді він закричав щосили, але ніхто його не почув. Сніг кружляв, сани летіли, а час від часу підскакували, ніби перелітали через рови й тини. Кай дуже злякався. Він хотів прочитати «Отче наш», але пригадував тільки таблицю множення.
Сніжинки ставали дедалі більшими і нарешті скидалися на великих білих курей. Раптом вони розлетілися врізнобіч, великі сани зупинилися, і той, хто ними правив, підвівся: шуба й шапка були з чистого снігу. То була пані, така висока й струнка, така сліпучо-біла: то була Снігова королева.
«Далеко ж ми заїхали!» сказала вона. «Але ж ти зовсім змерз! Залазь до мене під ведмежу шубу!» І вона посадила його в сани поруч із собою і загорнула в шубу. Йому здалося, наче він провалився в сніговий замет.
«Тобі ще холодно?» спитала вона і поцілувала його в чоло. Брр! Цей поцілунок був холодніший за лід, він пройняв його до самого серця, яке й так уже наполовину було крижаною грудкою. Здавалося, ніби він ось-ось помре. Але це тривало лише мить, а потім стало навіть добре. Він більше зовсім не відчував холоду навколо.
«Мої санчата! Не забудь мої санчата!» Про це він згадав найперше. Санчата прив'язали до однієї з білих курей, і вона полетіла слідом із санчатами на спині. Снігова королева поцілувала Кая ще раз, і тоді він забув і маленьку Герду, і бабусю, і всіх домашніх.
«Більше я тебе не цілуватиму!» сказала вона. «А то зацілую до смерті!»
Кай подивився на неї. Вона була така гарна, розумнішого й чарівнішого обличчя він не міг собі уявити. Тепер вона вже не здавалася йому крижаною, як того вечора, коли сиділа за вікном і манила його рукою. В його очах вона була досконала, і він зовсім не боявся. Він розповів їй, що вміє лічити в умі, навіть із дробами, і знає, скільки квадратних миль у кожній країні і скільки в ній мешканців, а вона все усміхалася. І тоді йому здалося, що знає він усе-таки замало, і він звів очі до великого-великого неба. А вона полетіла з ним, полетіла високо-високо на чорну хмару, і буря свистіла й гула, ніби співала старовинних пісень.
Вони летіли над лісами й озерами, над морями й країнами. Унизу свистів холодний вітер, вили вовки, іскрився сніг, а над ним із криком літали чорні ворони. Та вгорі сяяв місяць, такий великий і ясний, і на нього дивився Кай довгу-довгу зимову ніч. А вдень він спав біля ніг Снігової королеви.
Бачиш помилку в цій казці? Повідом нам.
