З найбільшого яйця вилуплюється велике сіре каченя, якого ніхто не любить, і воно саме вирушає в широкий світ. Відома казка Андерсена, перекладена з данського оригіналу.
Ганс Крістіан Андерсен · 24 хв · читає Катерина
Гидке каченя: текст казки
Ганс Крістіан Андерсен (1843). Перекладено з данського оригіналу «Den grimme Ælling».
Як же гарно було на селі! Було літо. Жито стояло жовте, овес зелений, а на зелених луках сіно вже склали в копиці. Там походжав на довгих червоних ногах лелека й балакав по-єгипетськи, бо цю мову перейняв від своєї матері. Довкола полів і лук стояли великі ліси, а посеред лісів лежали глибокі озера. Так, на селі й справді було чудово! Увесь осяяний сонцем, стояв там старий панський маєток, а довкола нього тяглися глибокі канали. Від муру аж до самої води росли великі лопухи, і листя в них було таке високе, що маленькі діти могли стояти під найбільшими листками на повен зріст. Під ними було так глухо й дико, ніби в найгустішій пущі, і саме там сиділа на гнізді качка. Вона мала висидіти каченят, але це їй уже майже набридло, бо тривало дуже довго, а гості навідувалися до неї рідко. Інші качки воліли плавати собі каналами, аніж вибиратися на берег і сидіти під лопухом, щоб потеревенити з нею.
Та ось нарешті затріщало одне яйце, за ним друге, третє. «Пі-пі!» запищало в яйцях: то всі жовтки ожили й повистромлювали голівки.
«Кря-кря!» сказала качка, і малята заквапилися щосили та й ну розглядатися довкола під зеленим листям. Мама не заважала їм надивитися досхочу, бо зелень дуже корисна для очей.
«Ой, який великий світ!» сказали всі малята, бо тепер, звісно, місця в них було набагато більше, ніж тоді, коли вони сиділи в яйці.
«Невже ви думаєте, що оце й увесь світ?» сказала мати. «Він простягається далеко за садок, аж до поля нашого священника! Але там я ще ніколи не бувала. Ну, ви ж тут усі, еге ж?» І вона встала. «Ой ні, не всі! Найбільше яйце лежить собі, як лежало. І доки ж воно ще буде? Мені вже майже терпець увірвався!» І вона знову вмостилася на гнізді.
«Ну, як ти тут?» спитала стара качка, що завітала в гості.
«Ох, із оцим одним яйцем уже так довго!» сказала качка, яка сиділа на гнізді. «Ніяк не хоче проклюнутися! Зате глянь-но на інших! Таких гарних каченят я ще зроду не бачила! Усі до одного схожі на свого батька, на того гультяя, який навіть не прийде мене провідати».
«Дай-но глянути на те яйце, що ніяк не трісне!» сказала стара. «Повір мені, це індиче яйце! Отак і мене колись ошукали, і скільки ж я мала горя й клопоту з тими малятами, бо вони, скажу я тобі, бояться води! Ніяк не могла виманити їх на воду! Я й крякала, і дзьобом підганяла, а їм хоч би що! Ану, покажи мені яйце! Ну так, це індиче яйце! Облиш ти його та краще вчи інших дітей плавати!»
«Ні, посиджу я на ньому ще трішки!» сказала качка. «Стільки вже висиділа, то й ще кілька днів якось витримаю!»
«Вільному воля!» мовила стара качка й пішла геть.
Нарешті луснуло й велике яйце. «Пі-пі!» пискнуло маля й вивалилося зі шкаралупи. Яке ж воно було велике й гидке! Качка оглянула його. «Ну й здоровенне ж каченя!» сказала вона. «Жодне з інших таким не вдалося! Невже це таки індиченя? Ну, це ми швидко з'ясуємо! У воду воно в мене піде, хоч би мені довелося самій зіпхнути його туди ногою!»
Наступного дня видалася просто чудова погода. Сонце осявало всі зелені лопухи. Мама-качка з усією своєю родиною спустилася до каналу. Плюх! Вона стрибнула у воду. «Кря-кря!» гукнула вона, і каченята, одне по одному, шубовснули за нею. Вода сховала їх з головою, та вони тут-таки знову показалися нагорі й чудово собі попливли. Лапки працювали самі собою, і скоро всі вже гойдалися на воді, навіть гидке сіре маля пливло разом з іншими.
«Ні, це не індиченя!» сказала вона. «Гляньте, як вправно воно перебирає лапками, як прямо тримається! Це моє рідне маля! А як уважно придивитися, то воно, правду кажучи, навіть гарненьке. Кря-кря! А тепер ходіть за мною, я поведу вас у світ і покажу вас усьому пташиному дворові. Тільки тримайтеся завжди біля мене, щоб вас ніхто не затоптав, і стережіться котів!»
І от вони прийшли на пташиний двір. Ох і гармидер там стояв! Дві родини якраз чубилися за риб'ячу голову, а вхопив її зрештою кіт.
«Бачите, отак воно й ведеться на світі!» сказала мама-качка й облизала дзьоба, бо їй і самій кортіло тієї риб'ячої голови. «А тепер працюйте лапками!» сказала вона. «Та глядіть мені, не барітеся, і низенько вклоніться он тій старій качці! Вона тут у нас найзнатніша. У ній тече іспанська кров, тому вона така дебела. А погляньте, в неї на лапці червона ганчірочка! Це неабияка краса і найбільша шана, якої тільки може удостоїтися качка: це означає, що її бережуть, щоб не загубилася, і що її мають упізнавати і звірі, і люди! Швиденько! Не завертайте лапок досередини! Чемне каченя ставить лапки широко, як тато й мама! Ось так! А тепер гарненько вклоніться й скажіть: кря!»
І вони так і зробили. Але інші качки довкола роздивлялися їх і казали вголос: «Ото маєш! Ще й ця ватага на нашу голову! Наче нас тут і без них мало! А фу, на кого ж оте одне каченя схоже! Ну вже його ми терпіти не будемо!» І тут-таки одна качка підлетіла й дзьобнула його в потилицю.
«Дай йому спокій!» сказала мати. «Воно ж нікого не зачіпає!»
«Та воно ж завелике й надто дивакувате!» сказала качка, що його дзьобнула. «От і треба дати йому прочухана!»
«Гарних дітей має матінка!» сказала стара качка з ганчірочкою на лапці. «Усі гарненькі, тільки одне не вдалося! От якби вона могла його переробити!»
«Цього, на жаль, не можна, ваша милосте», сказала мама-качка. «Гарним його, правда, не назвеш, зате вдачу воно має щиру й добру і плаває не гірше за інших, ба навіть, смію сказати, трохи краще! Я думаю, воно виросте й погарнішає або з часом трохи поменшає. Воно надто довго пролежало в яйці, от і вийшло не таке, як треба!» І вона перебрала йому дзьобом пір'ячко на потилиці й пригладила його. «До того ж це селезень», сказала вона, «тож це не так уже й важливо. Гадаю, сили в нього будуть добрі, то воно ще проб'ється в житті!»
«А решта каченят просто любесенькі!» сказала стара. «Ну, будьте тут як удома, а як натрапите на риб'ячу голову, то можете принести її мені!»
Тож вони й почувалися як удома.
А от бідолашному каченяті, що вилупилося останнім і було таке негарне, не давали спокою ні качки, ні кури: і дзьобали його, і штовхали, і насміхалися з нього. «Надто воно велике!» казали всі. А індик, що народився зі шпорами і тому вважав себе імператором, надувся, мов корабель на всіх вітрилах, рушив просто на нього, сердито заболботів, і вся голова в нього аж почервоніла. Бідолашне каченя не знало, де йому стати й куди ступити. Воно так журилося, бо було таке гидке і з нього глузував увесь пташиний двір.
Таким був перший день, а потім ставало все гірше й гірше. Бідолашне каченя ганяли всі, навіть рідні брати й сестри були до нього лихі й раз у раз казали: «Хоч би тебе кіт ухопив, ти, гидке страховисько!» А мати казала: «Ох, якби ж ти було десь далеко звідси!» Качки щипали його, кури клювали, а наймичка, що давала птиці їсти, копала його ногою.
Тоді воно чимдуж побігло, пурхнуло й перелетіло через тин. Пташечки в кущах з переляку знялися вгору. «Це все через те, що я таке гидке», подумало каченя, зажмурилося, а проте бігло далі. Так воно добігло до великого болота, де жили дикі качки. Тут воно й переночувало, таке було стомлене й сумне.
Уранці дикі качки знялися в повітря й побачили новенького. «А ти що за птах?» спитали вони, а каченя обернулося і туди, і сюди та й привіталося якнайчемніше.
«Ти страшенно гидке!» сказали дикі качки. «Ну, та нам до того діла нема, тільки не здумай свататися до когось із нашої родини!» Сердешне! Куди там йому було до одруження! Воно хотіло тільки одного: щоб йому дозволили лежати в очереті й пити болотяну водицю.
Цілих два дні пролежало воно там, а потім прилетіли двоє диких гусей, а точніше, двоє гусаків, бо обидва були хлопці. З яйця вони вилупилися зовсім недавно, тим-то й були такі моторні та задерикуваті.
«Слухай-но, товаришу!» сказали вони. «Ти таке гидке, що ти нам аж подобаєшся! Хочеш податися з нами й стати перелітним птахом? Тут неподалік, на іншому болоті, живе кілька милих, чарівних диких гусочок, самі панночки, і всі вміють казати: кря! Ти там можеш знайти своє щастя, таке ти гидке!»
«Піф! Паф!» пролунало раптом над ними, і обидва дикі гусаки з переляку сховалися глибоко в очереті. І знову: піф! паф! Цілі зграї диких гусей знялися з очерету, і знову загриміли постріли. Почалося велике полювання. Мисливці залягли довкола всього болота, а деякі навіть сиділи вгорі на гіллі дерев, що далеко нависало над очеретом. Синій дим хмарками снувався поміж темними деревами й довго висів над водою. Багнюкою чалапали мисливські собаки, хлюп, хлюп! Очерет і комиш гойдалися туди й сюди. Ой, як же перелякалося бідолашне каченя! Воно крутнуло головою, щоб сховати її під крильце, аж раптом поруч із ним став страшенно великий пес. Язик у нього звисав далеко з пащі, а очі блищали страшно й лиховісно. Він сунув морду просто до каченяти, вишкірив гострі зуби і, хлюп, хлюп, подався далі, так і не схопивши його.
«Піф! Паф!» пролунало раптом над ними, і обидва дикі гусаки впали мертві в очерет, а вода зробилася червона від крові. І знову: піф! паф! Цілі зграї диких гусей знялися з очерету, і знову загриміли постріли. Почалося велике полювання. Мисливці залягли довкола всього болота, а деякі навіть сиділи вгорі на гіллі дерев, що далеко нависало над очеретом. Синій дим хмарками снувався поміж темними деревами й довго висів над водою. Багнюкою чалапали мисливські собаки, хлюп, хлюп! Очерет і комиш гойдалися туди й сюди. Ой, як же перелякалося бідолашне каченя! Воно крутнуло головою, щоб сховати її під крильце, аж раптом поруч із ним став страшенно великий пес. Язик у нього звисав далеко з пащі, а очі блищали страшно й лиховісно. Він сунув морду просто до каченяти, вишкірив гострі зуби і, хлюп, хлюп, подався далі, так і не схопивши його.
«Ой, слава Богу!» зітхнуло каченя. «Я таке гидке, що навіть собака погидував мене вкусити!»
І воно лежало, затамувавши подих, а в очереті свистів дріб і бахкали постріли, один за одним.
Аж пізно по обіді настала тиша, та бідолашне маля ще довго боялося встати. Минуло кілька годин, поки воно наважилося роззирнутися, а тоді щодуху кинулося геть від болота. Воно бігло полями й луками, а вітер дув такий сильний, що важко було й ступити.
Коли вже вечоріло, воно добігло до бідної маленької селянської хатки. Хатка була така благенька, що й сама не знала, на який бік їй завалитися, тому й стояла собі далі. Вітер так шарпав каченя, що воно мусило сісти на хвостик, щоб устояти, а негода дедалі лютішала. Тоді воно помітило, що двері трималися вже тільки на одній завісі й висіли так криво, що крізь шпарину можна було протиснутися до хати. Туди воно й протиснулося.
Жила тут старенька бабуся з котом і куркою. Кота вона кликала Синочком. Він умів вигнути спинку горбиком і муркотіти, а як погладити його проти шерсті, то з нього аж іскри сипалися. У курки ніжки були коротесенькі, тому її прозвали Курочкою Коротконіжкою. Неслася вона добре, і бабуся любила її, наче рідне дитя.
Уранці чужинця одразу помітили: кіт замуркотів, а курка закудкудакала.
«Це ще що таке?» сказала бабуся й роззирнулася, але бачила вона погано, тож подумала, що то вгодована качка, яка заблукала. «Оце так улов!» сказала вона. «Тепер у мене будуть качині яйця, якщо тільки воно не селезень! Що ж, перевіримо!»
Отож каченя взяли на пробу на три тижні, але яєць так і не дочекалися. Кіт був у хаті за господаря, а курка за господиню, і вони завжди казали: «Ми і світ!», бо думали, що вони і є половина світу, до того ж найкраща. Каченя ж вважало, що на це можна дивитися й інакше, але курка такого не зносила.
«А ти вмієш яйця нести?» спитала вона.
«Ні».
«Ну, то й тримай язика за зубами!»
А кіт спитав: «А ти вмієш вигнути спину горбиком, муркотіти й сипати іскрами?»
«Ні».
«То й не лізь зі своєю думкою, коли розмовляють розумні люди!»
І каченя сиділо в кутку, похнюпившись. Аж тут згадалося йому свіже повітря й сонечко, і так дивовижно закортіло йому погойдатися на воді, що зрештою воно не втрималося й мусило розповісти про це курці.
«Що це на тебе найшло?» спитала вона. «Байдики б'єш, от і лізуть тобі в голову всякі забаганки! Знеси яєчко або помуркочи, то вони й минуться».
«Але ж як чудово гойдатися на воді!» сказало каченя. «Як чудово, коли вода змикається над головою і пірнаєш аж на саме дно!»
«Ото ще знайшло собі радість!» сказала курка. «Ти, мабуть, з глузду з'їхало! Спитай кота, розумнішого за нього я нікого не знаю, чи любить він гойдатися на воді або пірнати! Про себе я й говорити не буду. Спитай навіть нашу господиню, стару бабусю, а вже мудрішої за неї на всьому світі не знайдеш! Ти думаєш, їй хочеться гойдатися на воді, щоб вода змикалася в неї над головою?»
«Ви мене не розумієте!» сказало каченя.
«Як уже ми тебе не розуміємо, то хто ж тебе тоді зрозуміє? Чи не задумало ти перемудрувати кота й бабусю, а про мене вже й мови нема? Не вередуй, дитино, а краще дякуй Богові за все добро, що тобі зробили! Хіба ти не потрапило в теплу хату, до товариства, від якого є чого повчитися? А ти пустомеля, і водитися з тобою зовсім не весело! Уже повір мені! Я ж тобі добра зичу, тому й кажу неприємне, а саме з цього й видно, хто тобі справжній друг! Тож гляди мені: неси яйця й учися муркотіти або сипати іскрами!»
«Мабуть, піду я в широкий світ», сказало каченя.
«Що ж, іди собі!» сказала курка.
Отак каченя й пішло собі. Воно гойдалося на воді, пірнало, та всі звірі не хотіли його й знати, бо воно було таке гидке.
Прийшла осінь. Листя в лісі стало жовте й буре, вітер підхоплював його, і воно кружляло в танку, а вгорі небо здавалося холодним. Хмари висіли низько, важкі від граду й снігу, а на тину сидів ворон і від самого холоду кричав: «Кар! Кар!» Аж мороз поза шкірою йшов, тільки-но про це подумаєш. Бідолашному каченяті справді було несолодко.
Одного вечора, при чудовому заході сонця, з-за кущів з'явилася ціла зграя прекрасних великих птахів. Каченя ще ніколи не бачило таких гарних: білі-білі, аж сяяли, а шиї в них були довгі та гнучкі. Це були лебеді. Вони видали якийсь дивовижний поклик, розправили свої розкішні довгі крила й полетіли з холодних країв до теплих земель, до озер, що не замерзають. Вони здіймалися так високо, так високо, а маленькому гидкому каченяті стало так дивно на душі! Воно закружляло на воді, як колесо, простягло шию високо вгору за ними й скрикнуло так гучно й дивно, що й само перелякалося. Ох, не могло воно забути тих прекрасних птахів, тих щасливих птахів! Щойно вони зникли з очей, як воно пірнуло аж на дно, а коли виринуло, то й себе не тямило. Воно не знало, як ці птахи називаються, не знало, куди вони летять, але любило їх, як іще нікого в житті не любило. Ні, воно їм не заздрило ані трішечки: де вже йому мріяти про таку красу! Воно раділо б уже й тому, якби качки хоч терпіли його біля себе. Бідолашне гидке створіння!
А зима видалася холодна-прехолодна! Каченяті доводилося весь час плавати, щоб вода зовсім не замерзла. Та щоночі ополонка ставала все тіснішою й тіснішою. Мороз тиснув так, що аж тріщала крижана кірка. Каченя мусило без упину перебирати лапками, щоб вода не затяглася кригою. Нарешті воно вибилося з сил, затихло й вмерзло в кригу.
Рано-вранці надійшов один селянин. Угледів він каченя, вийшов на лід, розбив кригу своїм дерев'яним черевиком і приніс каченя додому своїй жінці. Там воно ожило.
Діти хотіли з ним побавитися, але каченя подумало, що вони хочуть заподіяти йому лихо, і з переляку шубовснуло просто в миску з молоком, аж молоко розхлюпалося по всій хаті. Жінка скрикнула й сплеснула руками, а каченя тоді влетіло в корито з маслом, потім пірнуло в бочку з борошном і вискочило назад. Ну й вигляд же в нього став! Жінка кричала й замахувалася на нього щипцями від печі, а діти, ловлячи каченя, збивали одне одного з ніг, і сміялися, і верещали! На щастя, двері стояли навстіж: каченя вилетіло надвір, поміж кущі, у щойно випалий сніг. Там воно й лягло, наче в зимовій сплячці.
Та було б аж надто сумно розповідати про всю ту біду й нужду, яких йому довелося зазнати тієї лютої зими. А коли сонце знову почало тепло пригрівати, воно лежало на болоті поміж очеретом. Співали жайворонки. Надворі буяла чудова весна.
Тоді воно раптом підняло крила, і вони зашуміли так сильно, як іще ніколи, і впевнено понесли його вперед. Не встигло воно й оком змигнути, як уже було у великому саду: там цвіли яблуні, пахнув бузок і звішував довгі зелені віти аж до звивистих каналів! Ох, яка ж тут була краса, яка весняна свіжість! А прямо перед ним, із густих заростей, випливли три прегарні білі лебеді. Вони шурхотіли пір'ям і пливли легко-легко. Каченя впізнало тих величних птахів, і на серце йому лягла якась дивна журба.
«Полечу до них, до цих королівських птахів! Нехай вони задзьобають мене до смерті за те, що я, таке гидке, посміло до них наблизитися. Та дарма! Краще вже загинути від них, ніж терпіти, як щиплють качки, клюють кури, копає ногою наймичка, що порається в курнику, і як мерзнеш та бідуєш узимку!» І воно спурхнуло на воду й попливло до прекрасних лебедів. Ті помітили його й, шумлячи пір'ям, кинулися йому назустріч. «Що ж, убийте мене!» мовило бідолашне створіння, нахилило голову до самої води й стало чекати смерті. Та що ж це воно угледіло в ясній воді? Воно побачило під собою своє відображення, але то вже був не якийсь незграбний темно-сірий птах, гидкий і бридкий. Воно й саме було лебедем!
Невелика біда народитися на пташиному дворі, коли ти лежав у лебединому яйці!
Молодий лебідь аж тішився тепер, що пройшов крізь стільки біди й незгод: тільки тепер він як слід зумів оцінити своє щастя й усю ту красу, що його вітала. А великі лебеді кружляли довкола нього на воді й ніжно торкалися його дзьобами.
До саду прийшло кілька малих дітлахів. Вони кидали на воду хліб і зерно, а найменший серед них гукнув:
«Дивіться, новий!» А інші діти радісно підхопили: «Так, прилетів новенький!» Вони плескали в долоні й кружляли в танку, побігли по тата й маму, і ось уже у воду полетіли хліб і печиво, а всі довкола казали: «Новий найгарніший! Такий юний і такий прегарний!» А старі лебеді вклонилися йому.
Йому стало аж ніяково, і він сховав голову під крило, сам не розуміючи, що з ним діється. Він був безмежно щасливий, але зовсім не гордий, бо добре серце ніколи не стає пихатим! Він згадував, як його ганяли й зневажали, а тепер чув, як усі кажуть, що він найгарніший з-поміж усіх гарних птахів. І бузок схиляв до нього віти аж до самої води, а сонце світило так тепло й так лагідно. Тоді зашуміло його пір'я, струнка шия випросталася, і він від щирого серця радісно вигукнув: «Такого щастя мені й не снилося, коли я був гидким каченям!»
Бачиш помилку в цій казці? Повідом нам.
