Одноногий олов'яний солдатик закохується в маленьку паперову танцівницю і вирушає в несподівану мандрівку світом. Зворушлива казка Андерсена про вірність і мужність, перекладена з данського оригіналу.
Ганс Крістіан Андерсен · 11 хв · читає Катерина
Стійкий олов'яний солдатик: текст казки
Ганс Крістіан Андерсен (1838). Перекладено з данського оригіналу «Den standhaftige Tinsoldat».
Жили-були собі двадцять п'ять олов'яних солдатиків. Усі вони були братами, бо народилися з однієї старої олов'яної ложки. Рушниці вони тримали на плечі й дивилися просто перед собою, а мундири на них були червоні з синім, ну просто чудові. Найперше, що вони почули на цьому світі, коли з коробки, де вони лежали, зняли кришку, було слово: «Олов'яні солдатики!» Це вигукнув маленький хлопчик і заплескав у долоні. Їх подарували йому на день народження, і тепер він розставляв їх на столі.
Усі солдатики були схожі один на одного, як дві краплі води, тільки один-єдиний трохи відрізнявся: у нього була лише одна нога. Його вилили останнім, і олова вже не вистачило. Та все ж на своїй одній нозі він стояв так само твердо, як інші на двох, і саме він став героєм цієї незвичайної історії.
На столі, де їх поставили, було ще багато інших іграшок, але найпомітнішим серед них був гарненький паперовий палац. Крізь його маленькі віконця можна було зазирнути просто в зали. Перед палацом, довкола маленького дзеркальця, що мало бути озером, росли крихітні деревця. По дзеркальцю плавали воскові лебеді й милувалися своїм відображенням. Усе було чарівне, але найчарівнішою була маленька панночка, що стояла посеред відчинених дверей палацу. Вона теж була вирізана з паперу, зате мала спідничку з найтоншої прозорої тканини, а через плече в неї була перекинута вузенька блакитна стрічечка, наче шарфик. Посередині стрічечки сяяла блискітка, завбільшки з усе її личко.
Маленька панночка простягала вперед обидві руки, бо була танцівницею, а одну ніжку підняла так високо вгору, що олов'яний солдатик ніяк не міг її розгледіти і вирішив, що в неї, як і в нього, лише одна нога. «От би мені таку дружину!» подумав він. «Але вона надто знатна: живе в палаці, а в мене тільки коробка, та й у тій нас аж двадцять п'ятеро, це не місце для неї. І все ж треба з нею познайомитися!» І він простягся на весь зріст за табакеркою, що стояла на столі. Звідти йому було добре видно маленьку витончену пані, яка весь час стояла на одній нозі й ані разу не похитнулася.
Коли настав вечір, усіх інших олов'яних солдатиків поклали в коробку, а люди в домі полягали спати. Тоді іграшки й собі взялися гратися: ходили одна до одної в гості, воювали й справляли бал. Олов'яні солдатики торохтіли в коробці, бо й їм хотілося погратися, та підняти кришку вони не могли. Лускунчик перекидався через голову, а грифель бешкетував на грифельній дощечці. Зчинився такий гармидер, що прокинулася канарка й собі заходилася балакати, та ще й віршами!
Лише двоє не зрушили з місця: олов'яний солдатик і маленька танцівниця. Вона стояла струнко навшпиньках, простягнувши вперед обидві руки, а він так само стійко стояв на своїй одній нозі й ні на мить не зводив із неї очей.
Аж ось годинник вибив північ, і клац, відскочила кришка табакерки. Та тютюну там не було, ні, там сидів маленький чорний чортик на пружинці: ось яка хитра штука була ця табакерка! «Олов'яний солдатику!» сказав чортик. «Не задивляйся, куди не слід!» Та олов'яний солдатик ніби й не почув. «Ну, постривай до завтра!» сказав чортик.
Коли настав ранок і діти повставали, олов'яного солдатика поставили на підвіконня. Чи то чортик був у тому винен, чи протяг, але раптом вікно розчахнулося, і солдатик полетів сторчголов із третього поверху. Ох, і страшний то був політ! Він перекинувся ногою догори й так і застряг, стоячи на своїй солдатській шапці, а багнет устромився між камінцями бруківки.
Служниця й маленький хлопчик одразу ж збігли вниз шукати його. Але хоч вони мало не наступили на нього, однаково його не побачили. Якби олов'яний солдатик гукнув: «Я тут!», вони б його, певно, знайшли, але він вважав, що негоже кричати на все горло, коли ти в мундирі.
Тут пішов дощ, краплі падали все густіше й густіше, аж поки не линула справжня злива. Коли вона вщухла, надійшли двоє вуличних хлопчаків. «Глянь-но!» сказав один. «Онде лежить олов'яний солдатик! Хай іде в плавання!»
Вони зробили з газети човника, посадили в нього олов'яного солдатика, і той поплив рівчаком униз. Обидва хлопчаки бігли поруч і плескали в долоні. Боже милий, які ж хвилі здіймалися в тому рівчаку і яка там була течія! Та воно й не дивно, адже щойно лило як з відра. Паперовий човник гойдався то вгору, то вниз, а часом закручувався так швидко, що олов'яний солдатик аж тремтів. Але він тримався стійко, і в лиці не змінився, дивився просто перед собою й тримав рушницю на плечі.
Раптом човник заплив під довгу дошку, перекинуту через рівчак, і стало так темно, ніби солдатик знову лежав у своїй коробці. «Куди ж це я тепер потраплю?» подумав він. «Так, так, це все чортик винен! Ох, якби тут, у човнику, сиділа маленька панночка, то нехай би стало хоч удвічі темніше!»
Аж тут з'явився великий водяний щур, що жив під тією дошкою. «Паспорт є?» спитав щур. «Давай сюди паспорт!» Але олов'яний солдатик мовчав і ще міцніше стискав рушницю. Човник мчав далі, а щур за ним. Ух, як він скреготів зубами і як гукав до трісок і соломинок: «Тримайте його! Тримайте його! Він не заплатив мита! Він не показав паспорта!»
Але течія ставала все сильнішою й сильнішою! Олов'яний солдатик уже бачив попереду ясне денне світло, там, де кінчалася дошка, та водночас почув і такий шум, що міг би налякати навіть хороброго чоловіка. Ви тільки подумайте: там, де кінчалася дошка, рівчак спадав просто у великий канал! Для солдатика це було так само небезпечно, як для нас спускатися човном із великого водоспаду.
Тепер він був уже так близько, що зупинитися не міг. Човник вилетів з-під дошки, а бідолашний олов'яний солдатик тримався так рівно, як тільки міг, і ніхто б не сказав, що він хоч раз змигнув оком. Човник три чи чотири рази крутнувся на місці й набрав води по самі вінця, тож мусив потонути. Олов'яний солдатик стояв у воді по шию, а човник поринав усе глибше й глибше, і папір розмокав усе більше й більше. Ось уже вода зімкнулася над головою солдатика. І тоді він згадав про маленьку чарівну танцівницю, яку вже ніколи більше не побачить, і йому у вухах залунало: «Вперед іди, о воїне! Тебе чекає смерть!»
Аж ось папір розлізся, і олов'яний солдатик провалився крізь нього, але тієї ж миті його проковтнула велика риба. Ой, як же темно було там усередині! Ще гірше, ніж під дошкою над рівчаком, та ще й тіснота така! Але олов'яний солдатик тримався стійко й лежав, витягшись на весь зріст, із рушницею на плечі.
Риба металася туди й сюди й страшенно звивалася. Нарешті вона зовсім затихла, і крізь неї наче блискавка промайнула. Засяяло ясне світло, і хтось голосно вигукнув: «Олов'яний солдатик!» А сталося ось що: рибу впіймали, принесли на базар, продали, і вона потрапила на кухню, де служниця розпорола її великим ножем. Двома пальцями дівчина взяла солдатика за пояс і понесла до кімнати, де всім захотілося подивитися на такого незвичайного чоловічка, що мандрував світом у риб'ячому череві. Але олов'яний солдатик анітрохи не загордився.
Його поставили на стіл, і тут, ой, які ж дива бувають на світі! Олов'яний солдатик опинився в тій самій кімнаті, де був і раніше, побачив тих самих дітей, а на столі стояли ті самі іграшки: чудовий палац і чарівна маленька танцівниця. Вона й досі стояла на одній нозі, а другу тримала високо вгорі. Вона теж була стійка! Це так зворушило олов'яного солдатика, що він ледь не заплакав олов'яними сльозами, але ж так не годилося. Він дивився на неї, а вона на нього, та жоден не сказав ані слова.
Аж тут один із маленьких хлопчиків узяв солдатика й кинув просто в кахляну піч, хоч і сам не знав навіщо. Це вже напевно чортик із табакерки був у тому винен. Олов'яний солдатик стояв, увесь осяяний полум'ям, і відчував страшенний жар, але чи то від справжнього вогню, чи від кохання, він і сам не знав. Фарба з нього зовсім облізла, а чи сталося це в дорозі, чи від смутку, того ніхто не міг сказати.
Він дивився на маленьку панночку, а вона на нього, і він відчував, що тане, але й далі стояв стійко, з рушницею на плечі. Раптом відчинилися двері, вітер підхопив танцівницю, і вона, мов повітряна фея, полетіла просто в піч до олов'яного солдатика, спалахнула полум'ям і зникла. Тоді олов'яний солдатик розплавився в маленьку грудочку. Коли наступного дня служниця вигрібала попіл, вона знайшла його вже маленьким олов'яним сердечком. Від танцівниці ж лишилася тільки блискітка, та й та обгоріла, чорна, як вуглина.
Бачиш помилку в цій казці? Повідом нам.
