Друга частина великої казки Андерсена: маленька Герда взуває нові червоні черевички й вирушає шукати Кая, а човник приносить її до чарівного саду старої жінки, де кожна квітка розповідає свою історію. Перекладено з данського оригіналу.
Ганс Крістіан Андерсен · 18 хв · читає Катерина
Снігова королева: усі частини
Снігова королева, частина друга: текст казки
Ганс Крістіан Андерсен (1844). Перекладено з данського оригіналу «Sneedronningen».
Історія третя. Квітник жінки, яка вміла чаклувати.
Але як же жилося маленькій Герді, коли Кай більше не повернувся? Куди ж він подівся? Ніхто того не знав, ніхто не міг нічого сказати. Хлопці розповідали тільки, що бачили, як він прив'язав свої санчата до великих розкішних саней, які заїхали на вулицю, а потім виїхали за міську браму. Ніхто не знав, де він, багато сліз пролилося, і маленька Герда плакала гірко й довго. Потім люди сказали, що він помер, що втопився в річці, яка текла біля самого міста. Ох, які то були довгі, похмурі зимові дні!
Аж ось прийшла весна з теплішим сонечком.
«Кай помер, його більше немає!» сказала маленька Герда.
«Я в це не вірю!» сказало сонечко.
«Він помер, його більше немає!» сказала вона ластівкам.
«Ми в це не віримо!» відповіли вони, і зрештою маленька Герда теж перестала в це вірити.
«Я взую свої нові червоні черевички», сказала вона одного ранку, «ті, яких Кай ще ніколи не бачив, і піду до річки, розпитаю її!»
Було ще зовсім рано. Вона поцілувала стару бабусю, яка ще спала, взула червоні черевички і сама-самісінька вийшла за браму до річки.
«Чи правда, що ти забрала мого маленького друга? Я подарую тобі свої червоні черевички, якщо ти віддаси мені його назад!»
І їй здалося, що хвилі якось дивно кивнули їй. Тоді вона зняла свої червоні черевички, найдорожче, що в неї було, і кинула обидва в річку. Але вони впали біля самого берега, і маленькі хвильки одразу винесли їх назад до неї на берег. Ніби річка не хотіла брати в неї найдорожчого, бо маленького Кая в неї не було.
Але Герда подумала, що кинула черевички недостатньо далеко. Тож вона залізла в човен, що стояв в очереті, пройшла в самий кінець човна і звідти кинула черевички. Але човен не був прив'язаний, і від її руху він відплив від берега. Герда це помітила і поспішила назад, але перш ніж вона дісталася до другого кінця, човен був уже на добрий крок від берега, а тепер поплив іще швидше.
Тоді маленька Герда дуже злякалася і заплакала, але ніхто її не чув, крім горобців, а вони не могли винести її на берег. Та вони летіли вздовж берега і цвірінькали, ніби хотіли її втішити: «Ми тут! Ми тут!» Човен плив за течією. Маленька Герда сиділа тихо-тихо в самих панчішках. Її маленькі червоні черевички пливли слідом, але не могли наздогнати човна, бо він плив дедалі швидше.
Гарно було на обох берегах: чудові квіти, старі дерева і схили з вівцями та коровами, але ніде ані душі.
«Може, річка несе мене до маленького Кая», подумала Герда, і від цього їй стало веселіше. Вона підвелася і багато годин дивилася на гарні зелені береги. Аж ось вона припливла до великого вишневого саду, де стояв маленький будиночок із дивними червоними й синіми вікнами, під солом'яною стріхою, а надворі стояли двоє дерев'яних солдатів, які віддавали честь усім, хто пропливав повз.
Герда покликала їх, бо думала, що вони живі, але вони, звісно, не відповіли. Вона підпливла зовсім близько до них, бо течія несла човен просто до берега.
Герда покликала ще голосніше, і тоді з будиночка вийшла стара-престара жінка, що спиралася на ковіньку. На ній був великий капелюх від сонця, розмальований найгарнішими квітами.
«Ой ти ж бідна маленька дитинко!» сказала стара жінка. «Як же ти потрапила на цю велику бистру річку, що занесла тебе так далеко в широкий світ?» І стара жінка зайшла у воду, зачепила човен ковінькою, витягла його на берег і висадила маленьку Герду.
Герда зраділа, що знову опинилася на твердій землі, але все ж трохи боялася незнайомої старої жінки.
«Ходи ж сюди та розкажи мені, хто ти і як сюди потрапила!» сказала вона.
І Герда розповіла їй усе. А стара похитала головою і сказала: «Гм! Гм!» Коли ж Герда розповіла їй усе і спитала, чи не бачила вона маленького Кая, жінка відповіла, що він тут не з'являвся, але, мабуть, іще з'явиться. Нехай Герда тільки не сумує, а покуштує її вишень і подивиться на її квіти: вони кращі за будь-яку книжку з малюнками, і кожна з них уміє розповісти цілу історію. Потім вона взяла Герду за руку, вони зайшли до будиночка, і стара жінка замкнула двері.
Вікна були високо-високо, а шибки червоні, сині й жовті. Денне світло сяяло всередині так дивно, усіма барвами. Зате на столі стояли найсмачніші вишні, і Герда їла їх, скільки хотіла, бо їй це дозволили. А поки вона їла, стара жінка розчісувала їй волосся золотим гребінцем, і волосся кучерявилося і так гарно сяяло золотом навколо милого маленького личка, кругленького, схожого на троянду.
«Я давно мріяла про таку милу дівчинку», сказала стара. «Ось побачиш, як добре ми з тобою заживемо!» І що довше вона розчісувала маленькій Герді волосся, то більше Герда забувала свого названого брата Кая. Бо стара жінка вміла чаклувати, але злою відьмою не була. Вона чаклувала лише трішки, для власної втіхи, а тепер їй дуже хотілося залишити маленьку Герду в себе.
Тому вона вийшла в сад, простягла свою ковіньку до всіх трояндових кущів, і хоч як пишно вони цвіли, усі вони запали в чорну землю, і не можна було навіть побачити, де вони росли. Стара боялася, що, побачивши троянди, Герда згадає свої, а тоді й маленького Кая, та й утече.
Потім вона повела Герду до квітника. Ох, які там були пахощі й краса! Усі квіти, які тільки можна уявити, і до того ж усіх пір року, пишно цвіли там. Жодна книжка з малюнками не могла бути барвистішою і гарнішою. Герда стрибала з радості й гралася, аж поки сонце не зайшло за високі вишні. Тоді їй постелили чудове ліжко з червоними шовковими перинками, напханими синіми фіалками, і вона спала там і бачила такі чудові сни, як королева в день свого весілля.
Наступного дня вона знову могла гратися з квітами на теплому сонечку, і так минуло багато днів. Герда знала кожну квітку, але хоч скільки їх там було, їй усе здавалося, що однієї бракує, тільки якої, вона не знала. Аж ось одного дня сидить вона і дивиться на капелюх старої жінки з намальованими квітами, і найгарніша з них якраз троянда. Стара забула стерти її з капелюха, коли ховала інші під землю. Ось що буває, коли голова не тим зайнята!
«Як же так!» сказала Герда. «Тут немає жодної троянди!» І вона кинулася між клумби, шукала й шукала, але не знайшла жодної. Тоді вона сіла і заплакала, але її гарячі сльози впали якраз там, де запав трояндовий кущ. І щойно теплі сльози зросили землю, кущ одразу виріс, такий самий квітучий, як тоді, коли запав. Герда обійняла його, поцілувала троянди і згадала прекрасні троянди вдома, а з ними й маленького Кая.
«Ой, як же я забарилася!» сказала дівчинка. «Мені ж треба знайти Кая! Ви не знаєте, де він?» спитала вона в троянд. «Як ви думаєте, він помер і його більше немає?»
«Ні, він не помер», сказали троянди. «Ми ж були під землею, там, де всі мертві, але Кая там не було!»
«Дякую вам!» сказала маленька Герда і пішла до інших квітів, зазирала в їхні чашечки і питала: «Ви не знаєте, де маленький Кай?»
Але кожна квітка стояла на сонці й мріяла про свою власну казку чи історію. Маленька Герда почула їх багато-багато, але жодна квітка нічого не знала про Кая.
А що ж сказала вогняна лілія?
«Чуєш барабан? Бум! Бум! Тільки дві ноти, завжди бум! бум! Слухай пісню жінок! Слухай вигуки жерців! У довгому червоному вбранні стоїть індуска посеред кола, а полум'я смолоскипів здіймається довкола неї. Але індуска думає про того, хто ось тут, у колі, про того, чиї очі палають гарячіше за полум'я, про того, чий вогонь в очах торкається її серця сильніше, ніж усі вогні довкола неї. Чи може полум'я серця згаснути в полум'ї смолоскипів?»
«Чуєш барабан? Бум! Бум! Тільки дві ноти, завжди бум! бум! Слухай жалібну пісню жінок! Слухай вигуки жерців! У довгому червоному вбранні стоїть індуска на вогнищі, полум'я здіймається довкола неї та її мертвого чоловіка. Але індуска думає про живого, ось тут, у колі, про того, чиї очі палають гарячіше за полум'я, про того, чий вогонь в очах торкається її серця сильніше, ніж полум'я, що незабаром спопелить її тіло. Чи може полум'я серця згаснути в полум'ї вогнища?»
«Я нічогісінько не розумію!» сказала маленька Герда.
«Це моя казка!» сказала вогняна лілія.
А що каже в'юнок?
«Над вузькою гірською стежкою нависає старий лицарський замок. Густий плющ в'ється по старих червоних стінах, листок за листком, аж до балкона, а там стоїть прекрасна дівчина. Вона перехиляється через поруччя і дивиться вниз на дорогу. Жодна троянда на гілці не буває свіжіша за неї, жоден яблуневий цвіт, коли вітер зриває його з дерева, не пливе в повітрі легше за неї. Як шелестить її розкішна шовкова сукня! Невже він так і не прийде?»
«Це ти про Кая?» спитала маленька Герда.
«Я розповідаю тільки свою казку, свій сон», відповів в'юнок.
А що каже маленький підсніжник?
«Між деревами на мотузках висить довга дошка, це гойдалка. Дві гарненькі дівчинки в сукенках, білих як сніг, із довгими зеленими шовковими стрічками, що майорять від капелюшків, сидять і гойдаються. Їхній брат, старший за них, стоїть на гойдалці. Він обхопив рукою мотузку, щоб триматися, бо в одній руці в нього маленька мисочка, а в другій глиняна люлька: він пускає мильні бульбашки. Гойдалка гойдається, і бульбашки злітають, переливаючись чудовими барвами. Остання ще висить на кінчику люльки і хилиться на вітрі. Гойдалка гойдається. Маленький чорний песик, легкий, як бульбашки, стає на задні лапки і хоче теж на гойдалку. Вона злітає вгору, песик падає, гавкає і сердиться. З нього кепкують, бульбашки лопаються. Дошка, що гойдається, мильна бульбашка, що лопається, ось моя пісня!»
«Може, це й гарно, що ти розповідаєш, але кажеш ти це так сумно і зовсім не згадуєш Кая. А що скажуть гіацинти?»
«Були собі три прекрасні сестри, такі прозорі й ніжні. Сукня першої була червона, другої блакитна, а третьої зовсім біла. Узявшись за руки, вони танцювали біля тихого озера в ясному місячному сяйві. Не ельфи то були, а звичайні дівчата. Пахло так солодко, і дівчата зникли в лісі. Пахощі ставали дедалі сильнішими. Три труни, а в них прекрасні дівчата, випливли з лісової гущавини і попливли через озеро, а довкола, сяючи, літали світлячки, наче маленькі мерехтливі вогники. Сплять танцівниці чи померли? Пахощі квітів кажуть, що вони мертві, і вечірній дзвін дзвонить по мертвих!»
«Ти мене зовсім засмутив», сказала маленька Герда. «Ти так сильно пахнеш, що я мимоволі думаю про мертвих дівчат! Ох, невже маленький Кай справді помер? Троянди ж були під землею, і вони кажуть, що ні!»
«Дзінь-дзелень!» дзвеніли дзвоники гіацинтів. «Ми дзвонимо не по маленькому Каєві, ми його не знаємо! Ми тільки співаємо свою пісню, єдину, яку вміємо!»
І Герда підійшла до жовтця, що сяяв серед блискучого зеленого листя.
«Ти маленьке ясне сонечко!» сказала Герда. «Скажи мені, чи не знаєш ти, де мені шукати мого друга?»
І жовтець засяяв так гарно і подивився на Герду у відповідь. Яку ж пісню міг заспівати жовтець? Та й вона була не про Кая.
«У маленькому дворику так тепло сяяло Боже сонечко першого весняного дня. Промені ковзали по білій стіні сусіднього будинку, а поруч росли перші жовті квіти, сяючи золотом у теплому промінні. Стара бабуся сиділа надворі у своєму кріслі, а її онука, бідна гарненька служниця, прийшла додому ненадовго в гості. Вона поцілувала бабусю. То було золото, золото серця в тому благословенному поцілунку. Золото на вустах, золото в траві, золото вгорі в ранковій синяві! Ось і вся моя історія!» сказав жовтець.
«Моя бідна старенька бабуся!» зітхнула Герда. «Вона, мабуть, сумує за мною і журиться, так само як журилася за маленьким Каєм. Але я скоро повернуся додому і приведу Кая з собою. Нема чого питати квітів: вони знають тільки свою пісню, а мені нічого не кажуть!» І вона підв'язала свою сукенку, щоб бігти швидше. Але нарцис ударив її по нозі, коли вона перестрибувала через нього. Тоді вона зупинилася, подивилася на довгу жовту квітку і спитала: «Може, ти щось знаєш?» І вона нахилилася до самого нарциса. І що ж він сказав?
«Я бачу себе! Я бачу себе!» сказав нарцис. «Ох, ох, як я пахну! Нагорі, у маленькій кімнатці під дахом, стоїть напівроздягнена маленька танцівниця. Вона стоїть то на одній нозі, то на двох, вона відштовхує ногою весь світ, вона лише омана для очей. Вона ллє воду з чайника на шматок тканини, який тримає в руках: це її корсет. Охайність понад усе! Біла сукня висить на гачку, її теж випрали в чайнику і висушили на даху. Вона надягає її, а на шию шафранову хустинку, і сукня здається ще білішою. Ногу вгору! Глянь, як гордо вона стоїть на одному стеблі! Я бачу себе! Я бачу себе!»
«Мені це зовсім байдуже!» сказала Герда. «Нащо ти мені про це розповідаєш?» І вона побігла на край саду.
Хвіртка була зачинена, але вона так розхитала іржавий засув, що той вискочив, хвіртка розчахнулася, і маленька Герда побігла босоніж у широкий світ. Вона тричі озирнулася, але ніхто за нею не гнався. Нарешті вона вже не могла бігти і сіла на великий камінь. А коли роззирнулася довкола, то побачила, що літо минуло і настала пізня осінь. Там, у чудовому саду, де завжди світило сонце і цвіли квіти всіх пір року, цього зовсім не можна було помітити.
«Боже мій, як же я забарилася!» сказала маленька Герда. «Уже ж осінь! Тепер мені ніколи відпочивати!» І вона підвелася, щоб іти далі.
Ох, як боліли й утомилися її маленькі ніжки! А довкола було холодно й сиро. Довге вербове листя геть пожовкло, і туман стікав із нього краплями. Листок за листком опадав, і тільки терен стояв із ягодами, такими терпкими, що аж оскома брала. Ох, який сірий і похмурий був широкий світ!
Бачиш помилку в цій казці? Повідом нам.
