Наймолодшому синові мірошника дістається в спадок лише кіт, а той просить тільки мішок і пару чобіт. Хитра й дотепна казка Шарля Перро, перекладена з французького оригіналу.
Шарль Перро · 9 хв · читає Катерина
Кіт у чоботях: текст казки
Шарль Перро (1697). Перекладено з французького оригіналу «Le Maître chat ou le Chat botté».
Один мірошник залишив своїм трьом синам у спадок тільки млин, осла й кота. Спадщину поділили швидко і не кликали ні нотаріуса, ні адвоката: ті б миттю проїли все це вбоге майно. Найстарший дістав млин, середній узяв осла, а наймолодшому лишився тільки кіт.
Наймолодший ніяк не міг утішитися, що йому дісталася така бідна частка. «Мої брати», казав він, «зможуть чесно заробляти собі на хліб, якщо триматимуться разом. А я, коли з'їм свого кота і зроблю собі з його шкурки муфту, муситиму вмерти з голоду».
Кіт чув ці слова, але вдав, що нічого не чув, і спокійно та поважно сказав йому: «Не журіться, мій пане. Дайте мені тільки мішок і замовте для мене пару чобіт, щоб я міг ходити по чагарниках, і побачите, що вам дісталася не така вже й погана частка, як ви думаєте».
Господар не дуже на це покладався. Проте він не раз бачив, які спритні штуки викидає кіт, коли ловить щурів і мишей: то повисне догори ногами, то сховається в борошні й прикинеться мертвим. Тож він не втрачав надії, що кіт допоможе йому в біді.
Коли кіт дістав те, що просив, він хвацько взувся в чоботи, повісив мішок собі на шию, взяв зав'язки обома передніми лапками і подався до гаю, де водилося багато кроликів. У мішок він насипав висівок і поклав свіжого осоту. Потім витягнувся на землі, наче мертвий, і став чекати, поки якийсь молоденький кролик, що ще не знав хитрощів цього світу, залізе в мішок поласувати тим, що там лежало.
Тільки-но він ліг, як йому пощастило: молоденький нерозважливий кролик заліз у мішок, а пан кіт миттю затягнув зав'язки, спіймав його і безжально вбив.
Пишаючись своєю здобиччю, кіт подався до короля і попросив, щоб його до нього пустили. Його провели нагору, до покоїв його величності, і там кіт низько вклонився королю і сказав: «Ваша величносте, ось дикий кролик, якого пан маркіз де Карабас доручив мені піднести вам від свого імені». Таке ім'я кітові заманулося дати своєму господареві. «Скажи своєму господареві», відповів король, «що я йому дякую і що він мене дуже потішив».
Іншого разу кіт сховався в пшениці, знову тримаючи мішок розкритим, і коли туди залізли дві куріпки, затягнув зав'язки і впіймав обох. Потім він відніс їх королю, як перед тим дикого кролика. Король і цього разу радо прийняв куріпок і звелів дати котові на гостинець.
Отак кіт два чи три місяці раз у раз носив королю дичину з полювання свого господаря. Одного дня він дізнався, що король поїде на прогулянку берегом річки зі своєю донькою, найкрасивішою принцесою на світі, і сказав своєму господареві: «Якщо ви послухаєте моєї поради, то станете щасливим і багатим: вам треба тільки скупатися в річці там, де я вам покажу, а все інше залиште мені».
Маркіз де Карабас зробив так, як радив йому кіт, хоч і не знав, навіщо це. Поки він купався, повз проїздив король, і кіт щосили закричав: «Рятуйте, рятуйте! Пан маркіз де Карабас тоне!» Почувши цей крик, король визирнув із віконця карети і, впізнавши кота, який стільки разів приносив йому дичину, наказав своїм вартовим мерщій бігти на поміч панові маркізу де Карабасу.
Поки бідолашного маркіза витягали з річки, кіт підійшов до карети і розповів королю, що, коли його господар купався, прийшли злодії і забрали його одяг, хоч кіт і кричав щосили: «Тримайте злодія!» А насправді цей хитрун сам сховав одяг під великим каменем.
Король одразу наказав своїм слугам принести одне зі своїх найкращих убрань для пана маркіза де Карабаса. Король був до маркіза надзвичайно привітний, а гарне вбрання, яке той щойно отримав, ще більше підкреслило його вроду, бо був він гарний і ставний юнак. Тож королівська донька дуже його вподобала, і щойно маркіз де Карабас двічі чи тричі глянув на неї, дуже шанобливо і трішечки ніжно, як вона закохалася в нього до нестями. Король захотів, щоб маркіз сів до нього в карету і поїхав із ними на прогулянку.
Кіт, радий, що його задум починає вдаватися, побіг попереду і, зустрівши селян, які косили луг, сказав їм: «Добрі люди, що косите! Якщо ви не скажете королю, що луг, який ви косите, належить панові маркізу де Карабасу, ви всі гірко про це пошкодуєте!»
Кіт, радий, що його задум починає вдаватися, побіг попереду і, зустрівши селян, які косили луг, сказав їм: «Добрі люди, що косите! Якщо ви не скажете королю, що луг, який ви косите, належить панові маркізу де Карабасу, вас усіх посічуть дрібненько, як м'ясо на паштет!»
Король, звісно ж, не забув спитати косарів, чий це луг вони косять. «Пана маркіза де Карабаса», сказали вони всі разом, бо котова погроза їх налякала.
«Гарний у вас маєток», сказав король маркізові де Карабасу. «Як бачите, ваша величносте», відповів маркіз, «цей луг щороку щедро родить».
Пан кіт, який і далі біг попереду, зустрів женців і сказав їм: «Добрі люди, що жнете! Якщо ви не скажете, що все це збіжжя належить панові маркізу де Карабасу, ви всі гірко про це пошкодуєте!» Король, проїжджаючи там трохи згодом, захотів дізнатися, чиє все це збіжжя, яке він бачить. «Пана маркіза де Карабаса», відповіли женці, і король знову порадів разом із маркізом. Кіт, який біг поперед карети, казав те саме всім, кого зустрічав, і король не міг надивуватися, які великі багатства має пан маркіз де Карабас.
Пан кіт, який і далі біг попереду, зустрів женців і сказав їм: «Добрі люди, що жнете! Якщо ви не скажете, що все це збіжжя належить панові маркізу де Карабасу, вас усіх посічуть дрібненько, як м'ясо на паштет!» Король, проїжджаючи там трохи згодом, захотів дізнатися, чиє все це збіжжя, яке він бачить. «Пана маркіза де Карабаса», відповіли женці, і король знову порадів разом із маркізом. Кіт, який біг поперед карети, казав те саме всім, кого зустрічав, і король не міг надивуватися, які великі багатства має пан маркіз де Карабас.
Нарешті пан кіт прибіг до гарного замку, господарем якого був людожер, найбагатший з усіх, яких будь-коли бачили, бо всі землі, якими проїхав король, належали до цього замку. Кіт заздалегідь розвідав, хто такий цей людожер і що він уміє. Він попросив дозволу з ним поговорити і сказав, що не міг пройти так близько від його замку й не вклонитися йому. Людожер прийняв його так чемно, як тільки може людожер, і запропонував відпочити.
«Мене запевняли», сказав кіт, «що ви вмієте перетворюватися на будь-яких звірів, наприклад, на лева чи на слона». «Це правда», різко відповів людожер, «і щоб вам це показати, я зараз стану левом, ось побачите». Кіт так злякався, побачивши перед собою лева, що миттю видерся на дах, аж до ринви, і це було нелегко й небезпечно, бо в чоботях дуже незручно ходити по черепиці.
Минуло трохи часу, і кіт, побачивши, що людожер уже не лев, зліз і признався, що добряче перелякався. «Ще мені казали», мовив кіт, «тільки я ніяк не можу в це повірити, нібито ви вмієте перетворюватися й на найменших звіряток, наприклад, на щура чи на мишку. Признаюся вам, мені здається, що це зовсім неможливо». «Неможливо?» перепитав людожер. «Зараз побачите». І тієї ж миті він перетворився на мишку, яка забігала по підлозі. Щойно кіт її побачив, як кинувся на неї і з'їв.
Тим часом король, проїжджаючи повз, побачив гарний замок людожера і захотів зайти до нього. Кіт почув, як гуркоче карета по підйомному мосту, вибіг назустріч і сказав королю: «Ласкаво просимо, ваша величносте, до замку пана маркіза де Карабаса!» «Як, пане маркізе», вигукнув король, «то й цей замок ваш! Нічого не може бути кращого за цей двір і всі ці будівлі довкола нього. Подивімося, будь ласка, що там усередині».
Маркіз подав руку юній принцесі, і вони пішли слідом за королем, який першим піднімався сходами, до великої зали. Там стояло розкішне частування, яке людожер звелів приготувати для своїх друзів. Вони мали того самого дня прийти до нього в гості, але не наважилися ввійти, бо дізналися, що там король. Король був у захваті від чеснот пана маркіза де Карабаса, так само як і його донька, що нестямно в нього закохалася. А побачивши ще й те, які великі багатства має маркіз, король випив п'ять чи шість келихів і сказав йому: «Тільки від вас залежить, пане маркізе, чи станете ви моїм зятем». Маркіз, низько вклоняючись, прийняв таку честь від короля і того ж дня одружився з принцесою. А кіт став поважним паном і ганявся за мишами вже тільки для розваги.
Бачиш помилку в цій казці? Повідом нам.
